Разделы

Авто
Бизнес
Болезни
Дом
Защита
Здоровье
Интернет
Компьютеры
Медицина
Науки
Обучение
Общество
Питание
Политика
Производство
Промышленность
Спорт
Техника
Экономика

Тема: Характеристика землетрусів та проблеми їх прогнозування. 6 страница

Коразія – це механічна обробка скельних порід піщаними частинками, які в пустелях можуть переноситися зі швидкістю 60 км за годину i на зразок піщаного струменя шліфують поверхню порід. Так як основна маса піску переноситься на висоті 1-2 м – камінь обточується більше внизу. В результаті цього при зміні напрямку вітрів утворюються грибовидні або схожі на стовпи та обеліски форми. Особливо цікавими є ті, що утворюються при взаємодії процесів фізичного вивітрювання, дефляції i коразії та ще й з різним напрямком вітрів. При перевазі вітрів з одного боку в скелях утворюються невеликі печери, ніші, “вікна”, котлоподібні та інші форми. Окремі камені можуть набувати форм багатогранників, іноді з гострими ребрами.

При стійких i тривалих напрямках вітрів на поверхні глинистих порід при дії коразії і дефляції утворюються довгі борозни або жолоби, що мають глибину від десятків сантиметрів до кількох метрів. Їх називають ярдангами. Термін пішов від двох тюркських слів “яр” і “данг”, які у перекладі означають “урвистий (або крутий) горб”. Китайською мовою це слово перекладається як “борозна”.

Дефляцію ґрунтового покриву часто називають вiтровою ерозією, яка завдає великої шкоди орним землям у степовій i навіть лісостеповій зонах. Поява та інтенсивність її залежать від сили вітру, властивостей ґрунтів та густоти рослинного покриву. Чим більша сила вітру i його тривалість – тим більша небезпека виникнення вітрової ерозії. Але при густому рослинному покриві вона не проявляється навіть коли дме сильний i тривалий вітер.

В межах СНГ площа земель, які зазнають вітрової ерозії становить більше 90 млн. га. Половина з них припадає на Європейську рівнину. Найбільш інтенсивно ця ерозія проявляється на півдні рівнини, в Прикаспiї та у Волго-Уральськiй області. В Азіатській частині вона завдає великої шкоди в Казахстані, Середній Азії, в Забайкаллi, Омській i Новосибірській областях Росії. При сильній вітровій ерозії виникають пиловi бурi. Особливо великих втрат вони завдали в 1837, 1892, 1928, 1965, 1969 роках. Всі ці бурі пройшли і по території України: в Приазов'ї, Степовому Криму, Причорноморській низовині i на Лівобережжі Дніпра. В багатьох районах шар винесеного ґрунту досягав 20-25 см. А взагалі з Південної Європи було знесено 25 км3 родючих чорноземних i каштанових ґрунтів.

Вітрова ерозія у більшості випадків спричинена антропогенним фактором - в першу чергу розорюванням цілинних i перелогових земель, яке найбільше проводилось з 1957 по 1961 рік під час Цілинної епопеї. В той час було допущено надмірне розорювання в Південних та Східних областях України. Ці негативні для сільського господарства процеси відбуваються i в наші дні. Для прикладу наведемо дані по Запорізькій області. Тут вітрової ерозії зазнали землі на площі 1млн. 797 тис. га. або 85% орних земель, де з 1 га щорічно видувається в середньому 3,5 т ґрунту.

Величезної шкоди землеробам завдається не тільки в результаті зменшення родючості ґрунтів, а i безпосереднього знищення посівів. Так, наприклад, під час пилової бурі 1969 р. на території степової зони України i Росії озимі культури загинули на площі 8 млн. га. Є дані, що ці процеси активно діють на території Канади i США. З 1955 по 1976 рік в районі Великих рівнин США видування ґрунту проявлялось на площі до 6 млн. га.

 

Перенесення вітром уламкового матеріалу

Перенесення уламків різного розміру може відбуватись на різних рівнях: по поверхні землі перекатом і з пiдскоком, низько над землею, на значній висоті. Все залежить від сили вітру, величини уламків i їх форми. Звичайно ж, пiсчанi i пилуваті частини переносяться навіть не сильним вітром. Але під час сильних вітрів i ураганів пісок над пустелями несеться низькою щільною хмарою, яка ніби килимом сунеться над землею. В цей час i відбувається переміщення барханів, дюн i пiсчаних гряд. Дослідники встановили, що піски Каракумів були перенесені за багато років на 500-800 км від їх початкового місця нагромадження. В Сахарі вітри нагромадили пісок переважно в низинах i тому ним зайнято лише 1/6 площі пустелі. Вся інша територія цієї пустелі – плоскі рівнини, на поверхні яких гамади розсипи каменів або щебеню, гальки i гравію. Проте i вони, коли швидкість вітру досягає 60 км/год., легко переносяться по пустелі, ніби підплигуючи. Пісок у цей час несеться переважно на висоті до 2 м, не даючи людині ні дихати, ні дивитись, нещадно, ніби дробом, б'ючи по відкритих частинах тіла. Саме в цей час i відбувається коразія міцних гірських порід. Щоб уявити собі частоту сильних вітрів i роботу вітру у пустелях відзначимо, що тільки за п'ять років наукових спостережень (1951-1955 рр.) в Середній Азії пронеслось 3882 пилові бурі! В залежності від кольору пилуватих частинок, що переносяться, їх поділяють на чорні, жовті, червоні та білі.

Чорні бурі – це результат вітрової ерозії (дефляції) чорноземів i каштанових ґрунтів. В 1960 р. під час пилової бурі чорна пилюка в районі Одеси була зафіксована на висоті 2 400 м, а перенесена вона була на тисячі кілометрів. В Середній Азії пил підіймається до 3 км навіть при вітрі 5 км/сек. Пилинки осідають на льодовики, що знаходяться на висоті до 5 км.

Коричневого (або жовтого) та червоного кольору пилові бурі – це типово пустельні кольори, хоч i поширюються теж на тисячі кілометрів. Причому з пилюкою переноситься i дрібнозернистий пісок. Саме з цього пилу i піску потім утворюється порода л е с (нім. loss – жовтозем), яка має значне поширення в Центральній Азії, на Півдні Європи (в тому числі i на великих територіях України), в Китаї та в інших частинах Євразії, а також в Америці, Африці i Австралії. Пилюка із Сахари заноситься в Європу i випадає з дощем i снігом, фарбуючи їх у червоний i коричневий кольори. Під час пасатних вітрів вона переноситься через Атлантичний океан – аж до Антiльських островів, тобто на відстань до 4 500 км.

Білого (або сіруватого) кольору бурі виникають від перенесення головним чином гіпсу i солі (галіту). Вони бувають рідко – тоді, коли видуваються солончаки або сіль з околиць солоних озер i лагун.

Пилові бурі в різних пустелях мають свої назви: в Сахарі “самум”, в Каракумах – “афганець” (дмуть з Афганістану), в Аравії – “хамсин”, в Судані – “герматанг” i т.д.

 

Акумуляція еолових пісків

Діяльність вітру завершується формуванням різних піщаних форм: барханів, барханних ланцюгів, гряд, бугрів, різних форм дюн. Характеристику їх наведемо згідно даних відомого дослідника пустель Б.А.Федоровича.

Бархани (з тюркської – “горбисті піски”) – зазвичай асиметричні, серповидної форми (в плані) піщані горби, які утворюються перпендикулярно до пануючого напрямку вітру. Особливістю їх форми є загострені кінці країв, що направлені за вітром. Бархан у розрізі має чітко виражену асиметричну будову: похилі навітряні схили (до 10-150) i круті підвітряні (до 32-330), висота – від 1-2 до 30 i більше метрів, шириною 40-70, іноді до 140 м i більше.

Барханнi ланцюги утворюються при з’єднанні барханів i розташовуються перпендикулярно до напрямку пануючих вітрів. Особливо добре вони простежуються у вигляді хвиль з літака, коли він пролітає над "морем" пісків. Схили ланцюгів зберігають властиву барханам асиметричність.

Висота цих форм рельєфу досягає 70-100 м до 10-20 км, а відстань між гребенями – 1,5-3,5 км. Коли вітер часто повертається в зворотньому напрямку, рух ланцюгів призупиняється. Але через деякий час поступає нова маса піску, яка насипається зверху, утворюючи на ланцюгу нові бархани. Так виростає піщана поперечна гряда або великий комплексний барханний ланцюг. Ці ланцюги дуже небезпечні, бо засипають все на своєму шляху: будинки, залізниці, сади, поля, оазиси.

Поздовжнi барханнi гряди виникають в областях дії пасатних вітрів. Вони можуть бути звивистими i мають круті схили. Утворюються ці форми в результаті складного завихрення вітрів. Поверх них формуються різні за розмірами дюни, які можуть об'єднуватись у розташовані по діагоналі ланцюги. Ці гряди в Сахарі досягають висоти кількох сотень метрів. Вік найбільших із них – понад мільйон років. В пустелях Середньої Азії такі гряди значно менші, але старші за віком.

В пустелях бувають грядово-комiрчастi та кiльцевi дюни, утворення яких зумовлено поперечно направленими вітрами. Появляється досить цікавий рельєф, який нагадує в плані медові щільники. Цей вид дюн нерухомий, а розмір "щільників" дорівнює 100-120 м у поперечнику. Вони досить часто спостерігаються в Каракумах. В цій пустелі нерідко утворюються нерухомі форми грядово-лункових, горбистих i кучових пісків висотою від 1 до 7-8 м. Але в Сахарі нерухомі піски можуть нагромаджуватись у вигляді високих горбів, які одержали назву пiрамiдальних дюн. Висота їх може досягати 500 м. Це вже гори піску! Вони є найбільшими еоловими нагромадження, які вдалось спостерігати у пустелях усіх материків. Утворюються “піщані гори” протягом тисячоліть у місцях потужного вихрового підйому гарячого повітря, коли пісок зноситься з пустелі до одного місця, ніби гігантським пилососом.

В Прибережних зонах океанів i морів під впливом однонаправлених вітрів в глибину материка пересуваються вали сипучого піску, які називаються дюнами (німецьке слово). У них, як і у барханів, асиметричні схили, які орієнтуються поперек напрямку вітрів. Нерідко, коли є для цього сприятливі умови, дюни дугоподібними (або параболічними) валами рухаються одна за другою з швидкістю від 1 до 20 м на рік. Висота їх у більшості випадків становить 20-30 м, іноді до 100 м i більше. Такі форми рельєфу спостерігаються на низьких берегах Балтійського моря, на атлантичному узбережжі Франції і США, а також в багатьох місцях Середземноморських берегів та Аравійського півострова.

Поперечні дюни можуть перетворюватись у поздовжні. Це буває в тих випадках, коли краї дюни закріплюються рослинністю, а основна маса піску продовжує рух за вітром. У такий спосіб в плані утворюється своєрідна параболічна форма, яка потім змінюється і набуває вигляду булавки.

Бувають і так звані прихилені дюни. Вони появляються тоді, коли пісок нагромаджується перед крутим гірським хребтом чи крутим і високим берегом. Нагромадження піску, що приноситься з пустелі чи пляжу, може досягати висоти до 200 м.

Таким чином, вітри, діючи на різних широтах і висотах Землі, виконують значну геологічну роботу: переносять на велику відстань продукти фізичного і хімічного руйнування, видувають пухкі шари порід, обточують скелі і утворюють різноманітні піщані форми рельєфу та пухкі лесові породи.

 

Запитання і завдання:

1. Що таке дефляція та які її наслідки?

2. Які форми рельєфу утворюються в результаті коразії?

3. Розкажіть про перенесення вітром уламкового матеріалу.

4. Які форми піщаного рельєфу утворює вітер?

 

Тема: Геологічна діяльність тимчасових

потоків

 

План лекції:

1. Основні поняття.

2. Робота площинних потоків і утворення делювіальних відкладів.

3. Робота спрямованих потоків і пролювіальні відклади. Боротьба з водною ерозією.

4. Сельові потоки і боротьба з ними.

 

Основні поняття

Тимчасовими потоками води називають ті, які появляються за короткий час. Вони існують стільки, скільки йдуть дощі або тануть сніги. Їх можна спостерігати у вигляді площинного (площеподібного) потоку на схилах під час зливових дощів або у вигляді спрямованих (струменевих) потоків у балках, ярах, промоїнах і дрібних пониженнях, що спостерігаються на схилах річкових долин і балок. Площинні потоки змивають поверхню ґрунтового покриву (якщо він уже утворився) або пухкі гірські породи, які ще не зазнали процесу грунтоутворення. Цей процес геологи називають площинним змивом, а грунтознавці і агрономи - поверхневою ерозією. Коли спрямовані потоки розмивають ґрунтовий покрив і пухкі гірські породи, що залягають під ними, то такий процес називають лінійною ерозією(від лат. erosio - роз'їдання). Лінійну ерозію за напрямом дії поділяють на бокову, глибинну і регресивну. Бокова ерозія розмиває стінки промоїн чи ярів, глибинна - їх дно, а регресивна - вершини ярів.

Часто в горах після затяжних дощів, швидкого танення снігу і льодовиків виникають бурхливі тимчасові потоки, які несуть велику кількість (до 70-80 %) глини, піску, гальки і валунів. Їх називають селями (від арабського "сейль" - бурхливий потік).

А тепер розглянемо ці процеси детальніше.

 

Робота площинних потоків і утворення делювіальних відкладів

Діяльність площинних потоків менш помітна для ока, ніж спрямованих. І звичайно ж, їх прояв залежить від ступеня задернованості (покриття трав'янистою рослинністю): чим густіша трава чи посіви, тим менше змивається поверхня ґрунтового покриву. Проте і змив 1 см грунту - це велика втрата для орних земель. Вчені підрахували, що в такому випадку з площі І00 га за рік буде змито 10.000 м3 найбільш родючого грунту. А для його відтворення потрібно буде десятки років.

Ґрунтознавці і спеціалісти, в галузі ерозіознавства рекомендують вживати термін "поверхнева ерозія" мотивуючи тим, що площинна ерозія можлива тільки на ідеально рівній поверхні схилів (тобто на схилах без мікроулоговин). А таке в природі буває рідко. Вода зі схилів, особливо коли вони розорані, майже завжди стікає не пластовим потоком (плащем), а дрібними струменями, виробляючи струменеві розмиви різної величини – в глибину від кількох міліметрів до всієї товщини грунтового покриву і до десятків сантиметрів у ширину (іноді до 2-3 м). При наступній обробці грунтового покриву плугами і культиваторами струменеві розмиви частково або повністю засипаються, але поновлюються після наступної зливи або сніготанення. Ґрунтовий покрив помітно зменшується, а потім і зовсім може зникнути. Грунти за класифікацією переходять у змиті або еродовані. Їх, в залежності від величини втрати гумусного горизонту, підрозділяють на слабо-, середню- і сильно (іноді надто сильно) змиті. Сильно змиті грунти добре можна спостерігати в багатьох районах лісостепової і степової зон України і сусідніх республік після оранки восени або навесні на схилах долин балок, де на ділянках змитих грунтів на поверхню виходять світліші материнські породи.

На нерозораних схилах, де породи ущільнені і покриті травою, поверхнева ерозія (площинний змив) відбувається набагато повільніше.

Проте під час сильних дощів і при слабкому рослинному покриві (в засушливих степах і напівпустелях) цей процес протікає досить помітно. Змиті грунти і породи нагромаджуються біля підніжжя схилів. Через деякий час вони підсихають, ущільнюються і переходять у породу, яка називається делювієм(від лат. deluo - змиваю). Так як площинні потоки розмивають різні шари порід, що виходять на схилах долин і балок (хоч вони часто і прикриті ґрунтовим покривом) делювіальні відклади являють собою суміш порід з усіх шарів і грунтового покриву. Тому делювій - це новоутворена і не схожа на іншу порода, хоч вона в більшості випадків представлена досить поширеними різновидами суглинків суглинків, що відрізняються більшою чи меншою щільністю і рядом мінеральних новоутворень (залізо-марганцевих бобовинь, карбонатних стяжінь, гіпсових троянд). Делювіальні відклади в межах степової і лісостепової зон поширені вздовж підніжжя схилів чисельних балок і річкових долин у вигляді шлейфів або невеликих терас.

 

Робота спрямованих потоків і пролювіальні відклади

Спрямовані тимчасові потоки за розмірами можуть бути від дуже маленьких (шириною у кілька мм) до великих бурхливих у кілька десятків метрів шириною. Все залежить від площі водозбору та інтенсивності дощу або танення снігу. Але навіть дрібненькі струмені води виконують певну роботу, а саме: розмивають і переносять дрібненькі частинки пухких порід. Їх роботу особливо видно на розораних грунтах після дощу: до низу схилу появляються струменеві розмиви, які потім можуть переходити у промоїни (або вибоїни), а останні - у яри. Отже перейшовши у більший потік, струменева ерозія яка проявлялася активно при площинному змиві, одночасно дала початок лінійній ерозії з якою пов'язано утворення промоїн і ярів - справжніх ерозійних форм рельєфу.

Зародження ерозійних форм починається біля підніжжя схилу -там, де енергія спрямованого потоку найбільша. Звідси починається переростання промоїн у яри. По них вода стікає з численних дрібних улоговинок, які всі разом створюють так званий водозбірний басейн. Глибина промоїн переважно від 0,3 до 1,5 м, а ширина - від 0,5 до 5 м. За глибиною їх поділяють на мілкі - до 0,7 м і глибокі - більше 0,7 м. Такий поділ зумовлений технічними можливостями боротьби з їх утворенням, про що буде сказано далі.

Поздовжній профіль дна промоїни, яка має по всій довжині невелику глибину, повторює профіль схилу річкової долини чи балки. Яр своїм дном врізається у схил значно більше і тому його профіль буде увігнутим. Після того, як утворилася промоїна (або вибоїна), починається формування яру, у розвитку якого виділяють 3 стадії: 1) врізання висячого яру (його гирло знаходиться на схилі) вершиною; 2)вироблення профіля рівноваги; 3) затухання. Оскільки яри бувають довжиною у кілька кілометрів, вздовж нього можна спостерігати різні стадії його розвитку: у верхній частині - першу стадію, в середній - другу, а в нижній - третю.

Стадія врізання висячого яру вершиною починається після того, як у його вершині (або вздовж промоїни) утворюється крутий або навіть вертикальний перепад повздовжнього профіля. 3 цього моменту яр росте вверх проти течії в результаті обвалів і розмиву пухких порід. Стрімкий потік води падає з висоти переважно від 2 до 10 м, утворюючи котел вибивання. Утворений над ним карниз через деякий час обвалюється і поки утвориться новий котел - породи інтенсивно розмиваються потоком. У такий спосіб (регресивною ерозією) яр може вирости до кількох км у довжину. В цей час відбувається також розмив яру у ширину (бокова ерозія) і у глибину (глибинна ерозія). По мірі зменшення площі водозбірного басейну ріст яру уповільнюється і біля вододілу регресивна ерозія припиняється (відсутній потік).

Стадія утворення профіля рівноваги починається відтоді, коли яр, поглиблюючись, втрачає своє висяче гирло - тобто після того, як він перестав бути висячим. А це означає, що гирло (а воно тут є, як і в річки) доходить до рівня місцевого базису ерозії і нижче не врізається. Місцевим базисам ерозії може бути рівень водосховища, озера, річки, дна балки тощо. В цій стадії профіль дна яру набуває увігнутої форми і наближається профіля рівноваги, який більш більш характерний для річкових долин рівнинного типу (див. наступну тему).

Отже, упродовж другої стадії яр виробляє своє дно до максимально можливої глибини і глибинна ерозія в кінці стадії припиняється. Але розширення яру ще триває: обвалюються його стінки, а потік розмиває обвалені породи. Проте, через певний час біля підніжжя вертикальних стінок нагромаджується багато порід, які потік не завжди виносить. Відстань між стінками у верхній частині поперечного профіля яру в цей час все більше розширюється і він стаєV -подібним.

Стадія затухання яру характеризується повільним зменшенням крутизни стінок, розширенням його дна за рахунок меандрування (зміщення) водного потоку, поступовим заростанням схилів травою, чагарниками і деревами, початком формування ґрунтового покриву. Після закінчення цієї стадії яри перетворюються у балки.

Яри розвиваються не тільки на схилах. Часто їх можна спостерігати врізаними у дно балок і тому їх ще називають донними (або вторинними). До них можуть відкриватися яри, що утворилися на схилах балок. Тоді таке поєднання називають яружними системами.

Ступінь прояву яружної ерозії визначають за процентом площі під ярами; сумарною довжиною ярів на 1 км2; кількістю ярів на 1 км2 та ін.

Швидкість росту ярів різна. В одних регіонах вона може бути в середньому 2 м на рік, в других 40-60 м, нерідко ріст досягає 80-100 м на рік, а іноді і до 200-250 м Це залежить від порід, у яких розвиваються яри, кількості і характеру опадів, особливостей рельєфу, рівня освоєння земель (розораності), швидкості підняття земної кори тощо.

В результаті яружної ерозії під час сильних дощів з ярів виноситься велика кількість уламкового матеріалу та глинистих порід. Вони відкладаються біля гирла яру у вигляді конусу виносу. Ці породи називаються пролювієм (від лат. proluvium – розлив). Він характеризується наявністю часом великих катунів із глини, уламків міцних порід, піску і мулистого осадку. Нерідко на краю конусу виносу спостерігаються небезпечні трясовини.

 

Боротьба з водною ерозією

Боротьба з площинним змивом ґрунтового покриву на одних ділянках ведеться, як правило, шляхом поєднання агро-, лісо- і гідромеліоративних заходів ("меліорація" з лат. melioratio -поліпшення). Вони зводяться до регулювання поверхневого стоку, яке у більшості випадків зводиться до висаджування науково обгрунтовується висаджування лісосмуг (певної ширини і відстані між ними), насипанні валів і викопуванні фільтруючих канав, які затримують, відводять або поглинають поверхневі води. Важливе значення у боротьбі з ерозією грунтів належить вірно підібраній системі обробітку грунту, застосуванню сівозмін, вдало вибраним посівним культурам та застосуванню таких агротехнічних протиерозійних прийомів: оранки і культивації поперек схилів, збільшення або зменшення її глибини, обвалування на зиму тимчасовими валиками (висотою 15-25 см), регулювання висоти стерні тощо. Добре зберігають грунт від змивання посіви багатолітніх трав. Лісосмуги можуть зменшити змив грунтів у 4-5 разів.

Боротьба з ярами ведеться в залежності від стадії їх утворення: на першій стадії - вирівнюванням оранкою чи дорожньою технікою та засипанням вручну промоїн (вибоїн). А якщо навколо промоїни уже утворились схили - то їх найкраще засіяти багатолітніми травами. Коли вони уже стали великими - рекомендується робити плетені загороди (з кілків і гілок) або загати з будь-яких міцних порід (вапняків, пісковиків, тощо). І оскільки ці ділянки з орної площі уже виключаються - навколо них висаджують дерева.

На другій стадії боротьба з ярами ускладнюється: будуються розпилювачі потоків (вали, валики, канави), водовідвідні і швидкотічні лотки, підпірні стінки у верхів’ях яру, на дні споруджуються загати і плетені загороди та висаджуються дерева підібраних видів. Потрібно зробити все, щоб припинити, перш за все, глибинну ерозію, яка в цій стадії найбільш активна.

На третій стадії боротьби з ярами донні споруди потрібні для того, щоб не допустити меандрування потоку (а значить і бокового розмиву) та для накопичення пухких наносів, які покращують ріст насаджених на дні яру дерев. Регресивну ерозію припиняють залізобетонними лотками - швидко токами.

На четвертій стадії яроутворення продовжується боротьба з боковою ерозією (обмежується меандрування потоку), закріплюються схили висадкою дерев і кущів, засіваються трави, виположуються стінки яру (бульдозерами) до крутизни природної рівноваги (35 -40о), а потім (в разі потреби) - строго горизонтально виробляються тераски. Іноді схили глибоких ярів виположують за допомогою направлених вибухів. Для цього навколо яру бурять свердловини, в які закладають вибухівку і після відповідної підготовки проводять вибух. Після всіх технічних робіт схили засаджують деревами і чагарниками та засівають травами.

Коли схили яру самостійно виположуються до крутизни, що не перевищує кута стійкого природного схилу (а він різний у різних осадочних порід), на ньому починає формуватись ґрунтовий покрив, схили поступово заростають і яр переходить у балку. В дальнішому, по мірі старіння балки, її схили виположуються ще більше.

 

Сельові потоки і боротьба з ними

Сельові потоки раптово і стихійно виникають в руслах гірських річок. Ці потоки з великою швидкістю виходить до підніжжя гір, руйнуючи все на своєму шляху. Тривалість їх, як правило, від 1 до 3 годин.

Грязе-кам’яний потік виникає після тривалих дощів, злив, швидкого танення снігу або льодовиків у гора, яке може бути викликане також виверженням вулканів. Цей потік може виникнути в результаті прориву перемички гірських озер (вони часто складені моренними відкладами), землетрусів, вибухів, господарської діяльності людини.

Поверхневі тимчасові водні потоки в горах спочатку підхоплюють пухкі продукти фізичного, хімічного і біологічного вивітрювання і спрямовуються у долини річок. Потім вони підхоплюють невеликі камені, а по мірі наростання потоку - все більші і більші, аж до 200 т і навіть більше. Всього ж потоками можуть винестися сотні тисяч, а іноді і мільйони м3 гірських порід. При швидкості такого потоку до 10 м/с і більше, він ламає вікові дерева, руйнує будинки, греблі і мости.

Очевидці розповідають, що потік рухається пульсаційно (або хвилями) і досягає багатьох метрів у висоту, вміщуючи в собі до 70-80 % уламкових порід. В голові потоку зосереджені особливо великі брили. Вони можуть рухатися з таким грохотом, що люди не чують один одного. Великі камені при ударі іскряться і підскакують або розлітаються в боки. Над потоком рухається хмара дрібних бризків - своєрідного "грязевого туману". В густому грязевому потоці камені пливуть по поверхні.

Селі виникають частіше, ніж можна собі уявити. Тільки про них ми чуємо не часто - менше ніж про землетруси, хоч людські жертви вони приносять на усіх материках і островах, іноді навіть на невеликих. Усі геологи знають правило: там де гори - там і сельові потоки. Різниця тільки в тому, що ступінь їх прояву прямо залежить від кількості і характеру опадів та інших особливостей клімату певних територій. Наприклад, в Північному Тібеті, Східному Памірі, Альтиплано (в Болівії) сельові потоки відбуваються рідко, хоч гори мають висоту 4-5 км. Зате вони часто виникають в Альпах, де їх називають мурами, Карпатах, Піренеях, Апеннінах, Старих Планінах, Родопах. Надмірна зволоженість Західного Кавказу призводить до частих сельових потоків у його гірських долинах. Нерідко вони виникають і на північному схилі Кавказьких гір. Так, у вересні 2002 р. відбулося зповзання льодовика в Кобанську ущелину Північної Осетії. В результаті цього загинуло близько сотні горців, в тому числі і кінознімальна група режисера сергія Бодрова. Не уступають йому за масштабом прояву ревучі потоки в тіснинах і каньйонах Тянь-Шаню, Гіндукушу, Кара-Коруму, Нань-Шаню, Тібету, Алтаю, Східного Саяну. Не зупиняє їх і суворий клімат гірських систем Забайкалля, хребтів Станового, Верхоянського, Черського, Колимського... Багато разів знищували населені пункти і забирали життя людей на Японських та Індонезійських островах. Майже повсюдно сельові процеси відбуваюся в горах Північної Америки (особливо в Скелястих, Каскадних, Сьєрра-Невада, Великого басейну).Смертоносні чорні потоки (по місцевому "лахари") зриваються з вулканів Гватемали, Коста-Ріки, Еквадору, Чилі. В Андах ці потоки часто виникають від екватора до Патагонії.

Щоб більш яскраво уявити сельовий потік, наведемо кілька прикладів. Класичним місцем прояву цих потоків є західні схили хребта Сан-Габрієль, що входить до гігантської споруди Кордільєрів. Грязе-кам'яні потоки нерідко досягають міста Лос-Анджелеса. Вчені і кореспонденти періодичних видань записали багато хвилюючих розповідей про ці жахливі події. Та найбільш трагічні з них відбулись в 1934, 1938 і 1969 роках. В усіх випадках-причиною виникнення потоків були сильні затяжні дощі. Потоки тут спочатку пронеслися по каньйонах річок Холз і Пікінз, зруйнувавши багато, будинків в містах Ля Кресчента і Монтроз, а потім вийшли в долину ріки Лос-Анджелес, натворивши багато біди уже в самому однойменному місті. Найсильніші потоки досягалиокеану.

Вчені підрахували, що в 1938 р. зі схилів хребта потоком було винесено 12 000 000 м3 грязі і каменів. Потік забрав життя 200 мешканців міста, зруйнував і пошкодив тисячі будинків.

Інший приклад - долина р. Алма-Атинки, яка бере початок в горах Заілійського Алатау і проходить через колишню столицю Казахстану. По цій долині страшні потоки нерідко обрушувались на місто, перетворюючи вулиці в бурхливі ріки, зриваючи будинки з фундаментів, нерідко з людьми. Очевидець катастрофи в Алма-Аті в 1921 р. гірничий інженер В.В.Епанечніков розповідав: "Рев воды, гул перекатываемых камней, грохот сдираемых железных крыш, огромные искры (вероятно от сталкивающихся камней) еще издали предупреждали о приближении её. И вот лавина, состоящая из воды, грязи, гальки, огромных валунов, стволов деревьев и обломков разрушенних зданий, ринулась на город. По руслу Алма-Атинки й улицам города плыли целые дома, и крики о помощи уносимых потоком людей придавали особую жуткость картине всеобщего разрушения".

Тепер візьмемо приклад з Південної Америки. В 1962 і 1970 роках в горах Кордільєра-Бланка, яка входить до Перуанської Західної Кордільери, з гори Уаскаран, що має висоту 6768 м, сельовий потік виник в 1962 році після того, як обрушилася частина-льодовика. Утворилася скельно-водно-льодова лавина, об'ємом до 10 млн. м3 і висотою до 90 м. Нижче по схилу лавина наросла до 13 млн. м3 і піднялась до висоти 150 м. Біля підніжжя гори потік мав ширину до 1,5 км. Цей сельовий потік зруйнував 6 поселень повністю і 3 частково. Загинуло 4 тис. мешканців.

Дата публикации:2014-01-23

Просмотров:496

Вернуться в оглавление:

Комментария пока нет...


Имя* (по-русски):
Почта* (e-mail):Не публикуется
Ответить (до 1000 символов):







 

2012-2018 lekcion.ru. За поставленную ссылку спасибо.