Разделы

Авто
Бизнес
Болезни
Дом
Защита
Здоровье
Интернет
Компьютеры
Медицина
Науки
Обучение
Общество
Питание
Политика
Производство
Промышленность
Спорт
Техника
Экономика

Тема: Характеристика землетрусів та проблеми їх прогнозування. 2 страница

Пелейський тип. (від ісп. pele – вибух). Назва походить від вулкана Мон-Пеле, що знаходиться на о. Мартініка із групи Малих Антильських островів. Ці вулкани характеризуються потужними вибухами і дуже в'язкою лавою, яка після вибухів часто підіймається над конусом у вигляді обелісків, що мають висоту до 400 м. Вулкани такого типу небезпечні тим, що з них вириваються розжарені до 600-800°С гази і попіл. Гази з швидкістю 150 м/сек. скочуються вниз, знищуючи за лічені секун­ди все живе. В 1902 р. загинуло 30000 мешканців міста Сан-Пьєр і сіл, що були розташовані біля підніжжя вулкана Мон-Пеле.

Бандайсанський тип. Назва – від вулкана Бандай-сан (Японія). Характеризується надзвичайно сильним вибухом без виливу лави. Викидається лише величезна кількість попелу і пемзи. Під час вибуху в 1888 році було знесено вершину вулкана Бандай-сан, об`ємом 1,2 км3. Але виверження продовжувалось лише 2 години. Ще більш катастрофічним було вивершення вулкана Кракатау в 1883 році. Вулканічний острів Кракатау розташований між Явою і Суматрою – в Зондській протоці. Після серії потужних вибухів конус вулкана був знесений повністю і провалилась більша його частина – тобто утворилась кальдера. Викинуто було 18 км3 пірокластичного матеріалу. Вулканічний попіл піднявся в атмосферу на десятки кілометрів і через два тижні розвіявся навколо усієї земної кулі. Один із найбільших вибухів під час цього виверження почули аж в центральній Австралії – за 5000 км від вулкана. Цунамі, що виникли під час вибуху, мали висоту до 30 м і більше, кілька разів обрушились на індонезійські береги, руйнуючи все в одну мить.

Потужний вибуховий характер має і вулкан Катмай, що знаходиться у східній частині Алеутської острівної дуги (біля берегів Аляски). Він став широко відомим після катастрофічного виверження в 1912 р. За гігантським вибухом з кратера було викинуто стільки попелу і піску, що ними засипано глибокі річкові долини і поховано високі горби. Наслідки цього виверження можна спостерігати і сьогодні – всюди дим­лять численні фумароли, від чого місцевість одержала назву "Долина десяти тисяч димів".

З історії діяльності вулканів відомо про знищення навіть Мінойської держави (від якої залишилась відома археологам мінойська культура). Столиця її була на вулканічному острові Санторін в Егейському морі. З нею деякі вчені пов'язують гибель Атлантиди, міфи і легенди про яку існують ще з часів давньогрецького філософа Платона (V ст. до н. е.). В результаті вибуху було зірвано вершину конуса, викинуто величезну кількість отруйних газів, попелу і пемзи, які знищи­ли все живе. Утворилась гігантська кальдера, яку затопило море. Цунамі, що виникли в морі, затопила інші міста і села цієї держави. Трагедія відбулась між 1450 і 1370 роками до н. е. За характером виверження цей тип вулканів ще називають Санторінським.

До групи вибухових вулканів належать уже названі маари і діатреми, або інакше – трубки вибуху. Вибух відбувається тому, що дуже в`язка магма ніби гігантським поршнем відштовхує гази і пари.

Зараз на всіх давніх платформах материків відкрито 1500 кімберлітових трубок вибуху. І хоч алмази є не у кожній з них – там можуть бути рідкісні метали і деякі нерудні корисні копалини.

Підводні виверження відбуваються дуже часто, але спостерігають їх рідко. Верхи вулканічних конусів зрізаються хвилями. Однак, не­рідко вони знову ростуть. Так буває до 3-4 разів. Лише незначна кількість вулканічних конусів може зберігатись упродовж тисяч років у вигляді високих островів. На дні Тихого океану налічується до 10000 вулканічних конусів.

Поствулканічні явища.

Після активної фази виверження вулканів продовжується процес пасивної діяльності, який називається поствулканізмом (лат. post – за, після, далі). В цей час з основного і паразитичних кратерів і тріщин продовжується спокійне виділення газів, появляються гарячі джерела і гейзери, утворюються грязеві вулкани.

До складу газів входять переважно пари води (від незначної кількості до 99%), вуглекислота, оксид вуглецю, азот, водень, метан, хлор, фтор, сполуки сірки і бору, аргон та деякі інші гази. Темпера­тура їх може досягати 1000°С. По мірі охолодження, вулканічні гази називають по різному: 1) більше 200° – фумаролами (від лат. fumus – дим), 2) від 200° до 100° - сольфатарами (італ. solfatara – сірчаний рудник), від 100° і нижче - мофетами (італ. mofeta – задушливе місце). Фумароли, крім того, поділяють на сухі (1000-650°С), кислі (650-400°С) і лужні (400-200°С).

Тривалість виділення газів – від кількох місяців до 2000 тис. років, як наприклад, у вулкана Сольфатара біля Неаполя. На стінках кратерів і тріщин виростають кристали сірки, кам'яної солі, борної кислоти, на­шатирю, свинцю, олова, міді, цинку і навіть золота. Ці місця дуже не­безпечні для людей і тварин, які можуть загинути раптово після вдихання газів. Саме кратери і є “долинами смерті”.

З діяльністю вулканів нерідко пов'язані гейзери – гарячі джерела і фонтани. Назва пішла від ісландського слова geisir, що означає "гарячий фон­тан". Гейзери вперше описали в Ісландії в 1847 році. Зараз їх нарахо­вується на цьому острові близько 700. Але на Камчатці зараз широко відомі Паужетські гарячі джерела і фонтани описав географ С.П.Крашенінніков ще у 1738-1741 ро­ках. Правда знаменита "Долина гейзерів" була відкрита тільки в 1941 році і теж географом Т.І.Устіновою. Більше 200 гейзерів діє також в США (Йеллоустонський національний парк), Новій Зеландії, Чілі.

Гейзери за характером діяльності нагадують в мініатюрі вулкани ритмічним фонтануванням гарячої води, підйомом її по каналах, наявніс­тю підземного резервуару.

Періодичність фонтанування пояснюється інтервалом заповнення резервуару і виштовхуванням води тиском. Інтервал фонтанування різний: від кількох хвилин до 4 годин 30 хвилин (гейзер “Великан” на Камчатці). Най­більший гейзер на Землі, що має назву “Олд-Файтфул” (в перекладі – Старий служака") діє в Йеллоустонському національному парку. В середньому через кожні 65 хвилин він фонтанує на висоту до 80 м. Камчацький “Великан” викидає гарячу воду до висоти 50 м, пари піднімаються до 300 м.

У зв'язку з тим, що діяльність гейзерів пов'язана з просочуванням поверхневих вод і парів, що виділяються при магматизмі – їх періодичність і висота діяльності міняються в залежності від кількості опадів і активності ендогенних процесів. Цим пояснюється розходження в літературі відносно характеристики найбільш відомих гейзерів.

Грязеві вулкани можуть виникати на схилах вулканічних гір, коли пари і гарячі води розчиняють на шляху до поверхні пухкі про­дукти вулканічної діяльності. Тоді викидається рідка грязь і утворюються невеликі конуси або чашеподібні заглиблення, яких і називають грязевими вулканами або сальзами.

Вулканічні грязеві вулкани дуже схожі з тими, що вини­кають в результаті тектонічних процесів у нафтогазоносних областях: на Керченському, Таманському і Апшеронському півостровах. Якщо ці вулкани на схилах вулканічних гір не перевищують кількох метрів, то в нафтогазоносних областях вони досягають кількох десятків і навіть сотень метрів і дія їх супроводжується вибухом газів.

 

Географічне поширення вулканів.

У поширенні вулканів на Землі є певна закономірність. Вони діють переважно в межах рухливих поясів, рифтових зон материків і серединно-океанічних хребтів. Найбільше їх в межах так званого “Тихоокеанського вогняного кільця" (тобто навколо Тихого океану) – 80% від усієї кількості на Землі. "Кільце" поділяється на 2 геосинклінальні пояси: За­хідно-Тихоокеанський (від Чукотки до Нової Зеландії) і Східно-Тихо­океанський (від Аляски до Антарктичного півострова). Від Атлантичного океану до Тихого проходить Европейсько-Азіатський пояс, в якому вулканів найбільше зосереджено в Середземноморській області. Багато діючих вулканів припадає на Внутрішньо-Африканський пояс, що проходить через Червоне море, Ефіопське нагір’я і Африканські озера.

В межах цих поясів нараховується близько 950 діючих вулканів (за історичний – протягом 3,5 тис. років), з яких 68 виявлено під водою. Не діючих, але і не дуже давніх, значно більше. Всього ж вулканічних гір, що добре виділяються в рельєфі суші чи виступають над морями у вигляді молодих вулканічних островів, за даними вулканолога В.А.Апродова (1982) нараховується більше 3 000.

В Росії діє 67 вулканів. З них 29 на Камчатці і 38 на Курильських островах. Потухлих відповідно 121 і 60.

На Землі є місця, де вулкани згруповані дуже густо. Так, наприк­лад, на Алеутських островах і Тихоокеанському узбережжі Аляски зна­ходиться 67 вулканів, на території Японії – більше сотні, на Філіппінських та Індонезійських островах – більше двохсот, а на невеликому вірменському нагір'ї – кілька сотень.

У спеціальній літературі описані різні явища – народження вулканів. Один з них – вулкан Парикутин, що появився біля мексиканського містечка Сан-Хуан, яке знаходилось (до виверження вулкана) недалеко від великого міста Уруапан.

В лютому 1943 на кукурудзяному полі одного із мешканців села Парикутин буквально біля його ніг в землі утворилась тріщина, з якої виступив дим з різким сірчаним запахом. Селянин хотів навіть засипати тріщину, але вона швидко збільшувалась. Через деякий час вона пе­ретворилась в котел, на дні якого кипіла лава. На наступний день тут уже появилась конусоподібна гірка, а через 3 дні – конус висотою до 60 м – почав діяти вулкан. Через місяць його висота була вже 150 м, а через рік – 460 м. Виверження продовжувалось 9 років. За цей час лавою було залито не тільки навколишні села, а й містечко Сан-Хуан. Під час виверження на вулканічному конусі появилось кілька паразитичних кратерів. Коли в березні 1952 року виверження вулкана припинилось (він був одноразової дії), висота конуса становила 2775 м.

Не менш цікава розповідь вченого-вулканолога О.Е.Святловського про народження вулкана на Камчатці поряд з давно відомим Плос­ким Толбачиком. За 18 км від підніжжя конуса 5 липня 1975 року з грохотом відкрились тріщини і вверх ударили вогняні фонтани. Через місяць на цьому місці вже був новий вулкан з усіма характерними рисами. Під час однієї з пауз виливу лави вулканологи Юрій Дубик і Володимир Андреєв повторили науковий подвиг Гаруна Тазієва. Не маючи навіть спеціального взуття, вони по лавовому потоку піднялись до кратера і ризикуючи в будь-яку мить бути накритими рід­кою лавою, встигли провести необхідні спостереження. А незабаром де­сятки очей фахівців і кореспондентів спостерігали, як з нових трі­щин після підземних поштовхів ударили нові вогняні фонтани. Вулканіч­ні бомби пом'яли навіть борти гелікоптера, що робив віражі над вулка­ном. А старий вулкан в цей час дрімав, в кальдері якого встиг утвори­тись льодовик.

Через місяць, тепер уже за двадцять кілометрів від Плоского Толбачика, почав утворюватись новий вулкан, який діяв усю осінь і зи­му. Після того, як було викинуто 2,5 км лави, на очах у дослідників відбулося утворення кальдери глибиною до 500 м з діаметром до 1700м.

Зародження нових вулканів порівняно недалеко від Плоского Тол­бачика пояснюється тим, що магма не могла пробитись через основний канал і знайшла вихід з магматичного осередка через розломи в земній корі.

Ефузивні гірські породи і корисні копалини.

Серед уже відомих нам магматичних порід найбільше тих, що утворились з основної, або базальтової магми. Вона нагромаджується у верхній мантії під час переплав­ки її речовини в глибинних осередках або зонах. Під корою магма підлягає диференціації і переходить в ультраосновну, середню і кислу. Всі різновиди магми викидаються на поверхню Землі або на дно океанів, ут­ворюючи величезні нагромадження порід (згадайте гігантські споруди серединно-океанічних хребтів).

З ультраосновної магми на поверхні Землі утворюються породи під назвою пікрити, що мають чорний колір і складаються з мінералів олівіну, авгіту і титан-авгіту.

Основна магма приводить до утворення базальтів і також тільки на по­верхні. Ці породи мають темний колір і складаються з лаб­радору, авгіту, олівіну, магнетиту.

Середня магма породжує андезити. Вони переважно сірого кольору і складаються з лабрадору, піроксенів, рогової обманки, кварцу та домішок слюди.

Кисла магма при викиданні на поверхню утворює ліпарити (ріоліти). Вони мають жовтувате або рожеве забарвлення і включають в се­бе польові шпати, слюди, кварц, іноді рогову обманку. При швидкому охолодженні цієї лави утворюється вулканічне скло.

Іноді виливається магма перехідного складу від середньої до кис­лої. Тоді утворюються дацити.

По співвідношенню оксидів кальцію, калію, натрію і алюмінію ба­зальтову магму поділяють на 3 головні типи: нормальну, глиноземну і лужну. Нормальна магма привела до утворення порід толеїтів, що складають серединно-оке­анічні хребти; глиноземна – до острівних дуг і молодих гірських споруд на краях континентів; лужна – до появи океанічних островів. Вона також виходять в континентальних рифах.

Щодо пірокластів, то їх різновиди називаються в залежності від величини. Вулканічні бомби мають діаметр від 30 мм до кількох метрів і мають вагу до десятків тон, лапілі (від лат.lapillus – камінець) – від 30 до 2 мм, вулканічний пісок – від 2 до 0,1 мм, вулканічний попіл – менше 0,1 мм.

На перший погляд здається, що пірокластів з кратерів вулканів у загальній кількості викидається менше, ніж лави. Але насправді, як показують підрахунки вчених, вулкани усього світу викидають їх приб­лизно у 6 разів більше, ніж лав.

Після випадання на поверхню Землі, пірокласти ущільнюються, це­ментуються природним цементом і переходять у породи. Так утворюються вулканічні туфи, туфіти і туфогенні осадочні породи.

Туфи – це легкі породи різного кольору, що утворюються при ущіль­нені попелу, піску, лапілів, а іноді і невеликих вулканічних бомб. Коли вулканічний попіл перевідкладають потоки води, туфи стають шаруватими.

Нерідко при виверженні вулканів утворюються туфобрекчії – зцемен­товані уламки порід із стінок кратерів.

Туфіти – породи, що крім пірокластів, в своєму складі мають до­мішки звичайних осадочних порід (нерідко з органогенними залишками). Вони осідають при підводних виверженнях.

Туфогенні конгломерати і пісковики утворюються в процесі тривалого перевідкладання і природного сортування пірокластів з наступною це­ментацією карбонатними і глинистими породами.

Корисні копалини при вулканізмі формуються переважно одночасно і нерозривно з інтрузивним магматизмом. Проте, бувають випадки, коли руди заліза, марганцю, платини, міді, олова, срібла, вольфраму, сур­ми і навіть золота пов'язані з ефузивним магматизмом. Так в Чілі відо­ме родовище високоякісної залізної руди, що утворилась при виверженні вулкана Лако. А якщо розглядати Анди – то це гірська система, де мабуть найбіль­ше в світі родовищ, які пов'язані з двома видами магматизму. Тільки на території Болівії таким чином утворилось 197 родовищ різних мета­лічних руд. А в горах Північної Америки (в штатах Каліфорнії, Арізони, Колора­до, Нью-Мехіко) у великих кальдерах виникли багаті родовища золота, срібла, міді, свинцю, цинку (наприклад в кальдері вулкана Сан-Хуан в штаті Колорадо). В цілому, гори Південної і Північної Америки входять до Схід­но-Тихоокеанського металогенічного поясу.

З новим вулканізмом пов'язані численні родовища кольорових мета­лів Далекого Сходу, Колими, Чукотки, Південно-Східної Азії, Японії, Філіппін, Індонезії, які входять до Західно-Тихоокеанського металогенічного поясу.

В межах Кавказьких і Карпатських гір та в інших горах альпій­ського етапу гороутворення існує велика кількість потухлих вулканів пліоцен-антропогенового віку, з якими пов'язано багато рудних і нерудних родовищ. Ці гори входять до складу Європейсько-Азіатського металогенічного поясу.

В кратерах діючих вулканів утворюється сірка, нашатир, солі, ру­ди деяких металів, але вони промислового значення не мають.

Корисними копалинами є також ефузивні і зцементовані пірокластичні породи, які застосовуються як будівельні матеріали (згадайте вимощені базальтом бруківки, побудовані з туфу будинки Єревану та інше).

Термальні води – це теж один з видів корисних копалин, бо вони не тільки джерела для геотермальної електроенергетики, обігрівання житлових будинків, теплиць, шкіл, лікарень, а й своєрідна сировина для хімічної промисловості: добування йоду, брому, бору, літію, це­зію та інших елементів. Термальними водами лікують багато хвороб. Тому в місцях, де є достатня кількість вуглекислих, сірководневих, ра­донових та багатих на мікроелементи термальних вод діють бальнеоло­гічні санаторії.

Таким чином, ми розібрались з вулканізмом, в обсязі цілком дос­татньому для уявлення про виникнення вулканів і їх зовнішню форму; для розуміння характеру їх діяльності і закономірностей їх поширення на Землі. Тепер ми знаємо і про утворення корисних копалин при вул­канічній діяльності.

 

Запитання і завдання:

 

1. Що таке вулкан, вулканіти, пірокласти?

2. Розкажіть про морфологію вулканів і дайте їх зображення в конспекті.

3. Як поділяються вулкани за типом виверження?

4. Охарактеризуйте поствулканічні явища.

5. Нанесіть на контурну карту світу області поширення діючих вулканів.

6. Назвіть різновиди магми, пороли, що утворюються нею та корисні копалини.

 

Тема: Рухи земної кори, дислокації та їх характеристика.

 

План лекції:

1. Поняття про рухи земної кори.

2. Первинні форми залягання шарів гірських порід.

3. Характеристика складчастих і розривних дислокацій шарів гірських порід.

 

Поняття про рухи земної кори.

Земна кора зазнає переміщень у різні боки в результаті дії сил, що зароджуються в надрах нашої планети. Там, в результаті розпаду радіоактивних елементів відбувається її розігрівання. Розплавлена речовина починає рухатись і з`являються конвекційні течії. Рухи можуть виникати в результаті притягання Землі Сонцем і Місяцем та під впливом дії на земну кору обертальної (ротаційної) сили. Всі названі сили діють постійно, а тому і рух кори відбувається завжди – навіть на тих територіях, які ми звикли ще зі школи називати стійкими, тобто на платформах.

Ці рухи дуже різноманітні, як за швидкістю так і напрямком. Одні ділянки можуть повільно коливатись по вертикалі (на платформах), інші – швидко і навіть різко – рухомих областях під час землетрусів. А величезні літосферні плити повільно рухаються переважно в горизонтальному напрямі, або точніше - по сферичній поверхні астеносфери. Крім того, вони нерідко відбуваються і по діагоналі під різними кутами.

В результаті цих рухів, які почалися з часу утворення зем­ної кори (4,6 млрд. років тому), появились гірські системи, океани і моря, великі западини на континентах. Найкраще результати рухів можна спостерігати в горах, де вони виражені у вигляді різних за формою складок і розривних порушень. Про них, як говорилось в історичному огляді, вже писали вчені середньовіччя. Сьогодні ці рухи і їх наслідки вивчає геотектоніка – одна з галузей геології. Отже, тектонічні рухи - це переміщення мас (порід) земної кори, що ви никають в результаті дії переважно внутрішніх сил 3емлі і які призводять до змін у її будові.

Згідно загальновизнаних положень геотектоніки, рухи поділяються на коливальні, коливально – хвильові, регматичні і дислокаційні. В свою чергу дислокаційні рухи підрозділяються на складкоутворюючі і розривоутворюючі. Розглянемо їх послідовно.

Коливальні рухи земної кори ще називають епейрогенічними (від грец. hpeiroz – суша і genoz – походження ). Це рухи, що характеризуються повільним підняттям і опусканням великих територій земної кулі, що призводило в минулі епохи до підняття материків або до їх опускання нижче рівня Світового океану. Ці епохи іноді називають відповідно геократичними і таласократичними. На коливальні рухи накладаються коливально-хвильові, які проявляються частіше і характеризуються тим, що по материках ніби проходять хвилі: в одних місцях земна кора підіймається, в інших – опускається.

Про коливальні і коливально-хвильові рухи земної кори можна дізнатися, проаналізувавши розрізи товщ осадочних порід морського походження. В них нерідко спостерігаються перерви в послідовності осадконагромадження. А послідовність – це значить їх утворення відповідно до геохронологічної шкали, де кожний наступний шар, якщо рахувати знизу-вверх, все молодший і молодший. Ці перерви – не що інше, як неповний або повний розмив шарів, що утворились в морі під час попереднього прогинання території. Верхня товща осадочних порід свідчить про наступне опускання земної кори, під час якого відбувалось нове нагромадження порід на дні басейну.

Про наступ і відступ моря при коливальних і коливально–хвильових рухах свідчить також наявність так званих базальних (нижніх) шарів в осадочній товщі, або уступи давніх берегів далеко від моря (уступи морських терас) про що буде сказано далі при вивченні геологічної діяльності моря.

Проходить багато тисяч і навіть мільйонів років, і ці рухи можуть змінитись на протилежні. На ту територію, яка опуститься – прийде море. Так як воно покриває континент, його називають епіконтинентальним – на відміну від морів, що появляються в геосинклінальних областях. Та частина континенту, яка в цей час була покрита морем, може піднятися і звільнитися від нього. Можуть бути випадки, ко­ли суша не встигне опуститись нижче рівня Світового океану і знову почне підійматись. Прикладом є Скандинавія, яка почала рухатись вверх, так і не опустившись нижче рівня моря.

Підняті території зазнають денудації (лат. denudatio – руйнування) – процесів руйнування гірських порід водними потоками, льодовиками, вітром та іншими факторами і перенесення продуктів руйнування до нижчих ді­лянок земної поверхні.

Коливально-хвильові рухи можуть охоплювати як материки так і дно океанів.

Розпізнаються розглянуті рухи після детального вивчення геологічних розрізів і порівняння їх на великих територіях.

Тиск переміщених мас мантійної речовини та космічні сили призводять до так званих регматичних рухів, які відбуваються разом з коливально-хвильовими, але відрізняються тим, що рухаються великі блоки земної кори по глибинних розломах – тих, що розсікають всю земну кору. 3 ними пов'язано, як уже зазначалось, зональне поширення магматизму і утворення рудних корисних копалин.

Коливально-хвильові і регматичні рухи призводять до утворення в земній корі різноманітних великих структурних форм: щитів і платформних плит, а в їх межах плит – авлакогенів, синекліз, різних за величиною і глибиною западин і піднять. Фундамент платформ і океанічне дно розділяються на великі блоки.

Рухи земної кори відбуваються також в результаті збільшення або зменшення тиску на її поверхню льодовиками, великими водними басейнами (навіть водосховищами), масами гірських порід ( великого нагромадження чи вибирання їх в певних місцях. Такі рухи земної кори називають компенсаційними.

Є багато методів вивчення динаміки тектонічних рухів і форм, що появились в результаті цих рухів. Свої методи мають такі розділи геотектоніки як структурна геологія палеотектоніка і неотектоніка. Багато про ці рухи земної кори можуть розповісти результати геофізичних і геоморфологічних досліджень.

Дислокаційні (лат. dislocus – порушене мiсце) рухи кори слід розглядати як кінцевий результат процесів, які почалися ще в мантії. Складкоутворюючі або плікативні (від лат., plicatilis – складаю, згортаю) і розривоутворюючі або диз`юнктивні (від лат. disjunctio – роз'єдную, розрізняю) рухи і форми вивчає структурна геологія.

Прояв рухів земної кори у часі, появу і розвиток різних за формою і величиною структур вивчає історична геотектоніка.

 

Первинні форми залягання шарів гірських порід.

Щоб розібратися з дислокаційними формами потрібно визначитись з деякими поняттями, які стосуються характеристики шарів і їх залягання.

Шар (пласт) - це геологічне тіло плоскої форми, яке складене осадочними породами однорідного складу з чіткими межами знизу і зверху і відносно невеликої товщини (потужності). У вугільній, рудній і нафтовій геології частіше вживають термін "пласт". Верхня межа шару називається покрівлею, а нижня – підошвою. Товщина (потужність) шару визначається найкоротшою відстанню від покрівлі до підошви. В межах шару нерідко простежуються прошарки інших порід. Дуже тонка шаруватість (2-3 мм.) називається мікрошаруватістю.

Якщо шар зменшується в якомусь напрямку і зникає, то говорять про його виклинювання, а зменшення товщини – називають пережимом, розширення – роздувом, виклинювання в обидва боки – лінзою.

В межах шарів можна спостерігати горизонтальну, хвилеподібну, діагональну (косу) і перехресну шаруватістъ.

 

Характеристика складчастих і розривних дислокацій шарів гірських порід.

Термін «дислокація» у геології означає порушення форми первинного залягання гірських порід.

а) Складчасті дислокації

Складчасті дислокації, або деформації – це зім'яті внутрішніми силами Землі шари (або пласти) порід у різні хвилеподібні форми. Величина їx може бути різною – від окремих форм у кілька метрів висотою і шириною до різних угрупувань складок, які орографічно можуть бути виражені гірськими хребтами чи навіть гірськими країнами.

Серед складчастих форм розрізняють дві групи: антиклінальні і синклінальні. В антикліналях шари вигнуті вверх, в синкліналях – вниз. Вони часто бувають сполучені між собою. В централь­ній частині антиклінальної складки (в ядрі) знаходяться найбільш давні шари, а в синклінальній – наймолодші.

В будь-якій антиклінальній чи синклінальній складці виділяють такі елементи: крила, замок, ядро, висоту, ширину, кути падіння крил, шарнір, осьову площину, вісь, кут складки (при вершині).

Дамо коротку характеристику елементів складок.

Крила – це бокові частини складок. Якщо антиклінальні і синклінальні складки розташовані одна за другою, то вони мають спільне крило.

Замок – це місце перегину складки, де одне крило переходить в інше.

Ядро – внутрішня частина складки, яка знаходиться між крилами і замком.

Висота антикліналі – відстань між найвищою її точкою i найнижчою точкою сумісної синкліналі (якщо вона простежується). А висота синкліналі – відстань між найнижчою точкою синкліналі і найвищою точкою сумісної антикліналі (і знову-таки, якщо цю точку можна простежити).

Ширина – відстань між точками перегину крил складки.

Кут складки (або кут при вершині) – це кут, який складений при продовженні поверхонь крил до перетинання.

Кут падіння крил – кут між нахилом крила складки і горизонтальною площиною.

Осьова площина (або осьова поверхня) – це площина, яка ділить (ніби розрізає) шари складки вздовж на дві рівні частини. При цьому кут складки (кут при вершині) теж поділяється пополам.

Вісь або осьова лінія – це та лінія, яка утворюється при перетині осьової площини з горизонтальною поверхнею, що уявно можна провести над антиклінальною чи синклінальною складкою. При польових спостереженнях визначити напрямок осі часто неможливо (наприклад, коли видно тільки поперечний розріз складки). Її проводять лише на картах.

Шарнір складки – це лінія, яка проходить по поверхні перегину шару. Він співпадає з віссю тільки тоді, коли осьова площина стоїть вертикально. Якщо ж осьова площина нахилена – поверхня шарніру на карті може дуже відрізнятись від положення осі на цій же карті.

Довжина складки – відстань вздовж осьової лінії між точками однозначних перегинів шарніру.

Слід мати на увазі, що в природі антиклінальні складки бувають зрізаними ерозійними процесами в верхній частині, а синклінальні не простежуються в замковій частині (занурюються).

В морфологічній класифікації складки поділяються за рядом ознак:

І. За положенням осьової площини :

- прямі (симетричні) – у яких осьова площина має вертикальне положення і крила мають однакові кути падіння;

- нахилені (несиметричні) – з нахиленою від вертикального положення осьовою площиною. Тому крила складки падають під різними кутами;

- перекинуті – коли крила також падають в один бік від вертикалі і молодші шари (верхні) в одному боці загнуті під давніші (внутрішні).

- лежачі – коли осьова площина лежить горизонтально або майже го­ризонтально;

- занурені (або перевернуті) – у яких осьова площина направлена вниз від горизонталі.

ІІ. За співвідношенням між крилами:

- ізоклінальні – з паралельними або майже паралельними крилами, як між собою так і до осьової площини, а кут при вершині дорівнює нулю або близький до нуля. Вони також можуть мати різний нахил.

- віялоподібні складки – характерні тим, що у них стиснуте ядро, а шари мають віялоподібне розташування.

ІІІ. За формою замка розрізняються такі складки:

- гострокутні – у яких кут при вершині менше 900;

Дата публикации:2014-01-23

Просмотров:486

Вернуться в оглавление:

Комментария пока нет...


Имя* (по-русски):
Почта* (e-mail):Не публикуется
Ответить (до 1000 символов):







 

2012-2018 lekcion.ru. За поставленную ссылку спасибо.